Наш герой! (АРХІВ стаття опублікована в газеті "Придніпровська зірка")

Війна – найбільше лихо людства, жахливе слово, значення якого сьогодні знають і діти. Однак той, хто бачив її власними очима та відчув своїм тілом, найкраще розуміє всю її суть.

Наша родина ніколи не замислювалася над цим, аж доки громом не вдарила новина -Сашко в зоні АТО.

... 4 серпня 1991 року у сільській родині Шпилєвих народився хлопчик, назвали його Сашком. Ріс звичайною дитиною у рідній Музиківці, закінчив школу. Молодим, дужим і здоровим пішов до лав Української Армії. Та доля приберегла для нього чималі випробування. На країну насувалася чорна хмара – війна із внутрішнім та зовнішнім агресором. Коли проходила перша хвиля мобілізації, ніхто в нашій родині навіть не

підозрював, наскільки серйозна ситуація. Та 30 травня минулого року Олександр став на захист кордонів нашої держави. Мати провела сина, проте неспокійно було на душі, відчувало біду материнське серце. Сашко потрапив до військової частини у Кіровограді у полк спеціального призначення, тут і проходив спеціальний вишкіл. Наприкінці червня їхню частину направляють до Краматорська, у самий вир війни. Хлопці, повні юнацьких уявлень, навіть не підозрювали, в яке пекло потрапили. Спочатку спецпризначенцям давали різні завдання: супроводжувати колони техніки, патрулювати місто та військовий аеродром. Та коли почалася стрілянина і з’явилися перші загиблі, стало зрозуміло, що це вже не ігри у війну. У кінці червня, коли їхній батальйон супроводжував колону військової техніки, у БТР Олександра і його товаришів влучила граната. Бойова машина перевернулася від вибухової хвилі і наш герой отримав контузію. Після одужання повернувся устрій. Командування частини отримало повідомлення: бойовиками у Горлівці планується ракетно-мінометний обстріл. Перед особовим складом було поставлене завдання евакуювати дітей із місцевого дитячого будинку. Три розвідувальні групи прибули на об’єкт. Малюки до 6 років були налякані, не розуміли, що відбувається. Близько двадцяти дітей та вихователів перевезли в безпечне місце. Через декілька годин після евакуації терористи розпочали обстріл і на місці дитячого будинку залишилися лише руїни. Далі - наступне завдання. Усі засоби масової інформації гули від новини: у районі міста Торез збито «Boeinq 777» авіакомпанії Malaysia Airlines. Разом із 95-ою аеромобільною бригадою полк спецпризначенців пішов на охорону того, що залишилося від літака. Це було нелегко. Почався потужний обстріл бойовиків. На жаль, наші хлопці зазнали поразки і їх відізвали назад до військових частин. Боротьба за Савур-Могилу виявилася однією із найбільш запеклих битв на Донбасі. Курган, який уже привертав до себе увагу ворогів у 40-і роки, у 2014 знову виявився ключовою позицією успіху або невдачі конфлікту. Бій став одним із переломних моментів у житті Олександра, саме там він втратив багатьох своїх побратимів, а все тому, що був наказ не давати відсіч. Хлопці сиділи під шквальним вогнем куль, гранат, мін, градів. Усе, що вони могли – героїчно відбивати атаки противника і утримувати висоту. Не встигли військовослужбовці оговтатися від попереднього бою, як вночі 27 серпня їх підняли по тривозі. Це було звичайною справою, але дещо занепокоїло хлопців, їм видали занадто багато боєприпасів… У районі Іловайська сепаратисти взяли в оточення добровольчі батальйони «Донбас», «Херсон», «Миротворець». І ось нове завдання – вивести батальйони з оточення. В операції взяла участь краща перша штурмова рота. З міста Краматорська до Іловайська летіли на трьох гелікоптерах. У районі Докучаєвська один підбили вороги. Завдяки 51-ій механізованій бригаді, яка знаходилася неподалік, військові отримали підкріплення. Дорога була тяжка, постійні обстріли. І лише ближче до ночі 28 серпня все ніби стихло, силовики перемістили свою техніку на соняшникове поле, та спокій тривав недовго. На світанку серед загадкової тиші стало чутно гудіння безпілотника. Це могло означати одне – їх виявили. І знову бій, багато поранених, але атаку змогли відбити. Колона прямувала далі до села Новокатеринівка, де наших бійців чекала засідка. Сепаратисти зайняли зручні позиції на териконах, а українські військовослужбовці потрапили під пересічний обстріл. Спочатку підбили перший танк, заблокувавши дорогу іншій техніці, далі - другий, який знаходився у кінці колони і перекривав дорогу назад. Солдати опинилися в повному оточенні, як у мишоловці. Усе нагадувало пекло, важко було припустити, що це відбувається насправді, бо було подібне до голлівудського фільму жахів. У жорстокому бою полягло багато українців. Олександр, даючи відсіч ворогові, отримав поранення в ногу. Далі вибухом був збитий «Урал», де знаходився наш земляк. Враз усе задзвеніло, почала текти кров із вух, очей, рота, все почорніло і Сашко втратив свідомість. Почав приходити до тями і знову постріли, куля влучила під серце і легені, почав задихатися і втратив свідомість. Коли отямився, зрозумів, що товариш перетяг його до кущів, чим і врятував життя. Кулі застрягли у бронежилеті. Пішов живильний дощ. З усієї штурмової роти 80 відсотків солдат було поранено, близько 100 хлопців загинуло. Усе було наче в тумані. Заступник командира віддав наказ тим, хто може пересуватися, відступати. Таких виявилося лише дванадцять. Близько доби блукали лісами та полями. Зайшли до села Тельманово. Там зустріли старенького діда, який зі страху почав благати, щоб не вбивали. Саме він показав коротку дорогу до Докучаєвська. У бронежилеті та повному спорядженні Сашко разом із побратимами перепливли річку та знайшли місце дислокації 51-ої бригади. Тяжко поранений, виснажений, прийшов до тями у польовому госпіталі і не відразу зрозумів, де він. Якусь мить думав, що вмер. А далі були госпіталі у Дніпропетровську, Одесі. Звідти повернувся додому, у рідну Музиківку.

Його війна закінчилася, але часто і у сні, і наяву він там. Ось така історія справжнього чоловіка і нашого героя.

Юлія КЛОК,

вчитель Музиківської загальноосвітньої школи__