ЯК МУЗИКІВСЬКА ГРОМАДА ПЕРЕЖИВАЄ ТРАВМУ ОКУПАЦІЇ: ПОГЛЯД ІЗ СЕРЕДИНИ
До повномасштабного вторгнення російських військ на територію України Музиківська громада була однією з найуспішніших на Херсонщині. Вдале географічне розташування, найбільша птахофабрика в Європі, родючі землі та мегаактивність сільського голови були ключовими складовими успіху. Територіально громада межує із славнозвісною Чорнобаївською ТГ, тож місцеві не просто рахували з усією країною кількість вдалих раундів-прильотів по ворожим складам БК та військовій техніці, а й відчували на своїх домівках всі поштовхи землі від ударів.
Про вісім місяців окупації, розвиток волонтерства, рух спротиву та інші важливі події у житті громади в цьому році розповіли місцеві мешканці.
«Мамо, війна почалася!»
Ранок 24 лютого розділив життя музичан, як і всієї країни, на «до» та «після».
«О четвертій ранку мені зателефонував син з Херсону, – розповідає місцева мешканка Наталія Марчук, – Мамо, війна почалася! Я вийшла на вулицю, побачила дим у стороні Чорнобаївки та почула сильні вибухи. У моєї мами був шок. Вона у мене хворіє, три інсульти перенесла, майже не ходить, їй 77 років…»
Починаючи з осені 2021 року у медіапросторі було багато інформації про можливий наступ зі сторони рф, але музичани не хотіли вірити у найстрашніше.
«Чесно кажучи, ми до останнього не вірили, що можлива війна, – продовжує нашу розмову пані Наталія, – 19 лютого я повернулася з Польщі. Приїхала, пішла в магазин. Там мені говорили, що потрібно закуповуватися, бо війна буде. Я не повірила. Яка війна?! Ми ще стояли в магазині, сміялися… Бабусі-пенсіонерки. Я казала, що нічого не буде, що все буде нормально. А воно бачиш як вийшло. Одне, що було, так це зібрані в одному місці документи. Після дзвінка сина я зателефонувала подрузі. У нас погребу немає. Вона подзвонила сестрі, і та вже сказала, що ми можемо прийти до неї. Були в неї більше місяця. Додому ходили лише вранці. Дякую, що люди пустили, не відмовили нам. Діти тоді жили в Херсоні, на Перекопській. Зранку 24-ого вони швидко зібралися і поїхали в Зеленівку. А вже ввечері у них на городах було повно танків. Зранку 25-ого син вивіз сім’ю з країни. Тепер чекають, коли зможуть повернутися додому. Жах…»
«Ми надали все, що могли»
Зі слів жителів, перші дні війни були більше схожими на загальний хаос. Люди скуповували продукти, свічки та батарейки, запасалися ліками, збирали тривожні валізи, дехто вирішив відразу поїхати подалі з області. Потім – відсутність світла та води (в Музиківці – 20 днів, у Східному – більше 5 місяців), закриття магазинів та дефіцит продуктів, пограбування аптеки та магазинів військовими рф, пошук та переобладнання підвалів під сховища.
У Музиківці було кілька місць, де люди масово переховувалися в перші дні повномасштабного вторгнення, саме коли йшли бої на Антонівському мосту, а ворожі війська входили в місто. Одним із таких місць був підвал Музиківського ліцею.
«Зранку 24 лютого мені подзвонили знайомі і повідомили, що почалася війна, – розповідає директор Музиківського ліцею Василь Славич, – А потім я подзвонив сільському голові, який був у шоці, що я так рано телефоную. В перші дні хто міг, той виїжджав. Ті, що лишилися готували сховища, запасалися продуктами… Панував хаос, страх, люди не розуміли, скільки це буде тривати і до чого призведе. На заправках виникли довжелезні черги. Коли відчувалося, що бойові дії наближалися до села, люди почали ховатися. Ми організували сховище у шкільному підвалі. Це не зовсім бомбосховище, скоріше просто пристосоване приміщення. Хоча за деякими документами, воно рахується як протирадіаційне укриття. Але все ж таки це просто більше пристосоване приміщення. Для проживання тут дуже погані умови, немає туалету, вентиляції… Туалет також був пристосований, швидко розібрали ще один евакуаційний вихід. В основному всім цим займалися люди, які тут жили на той час».
Дехто з місцевих знаходився у шкільному підвалі цілодобово а хтось на день йшов додому. За словами директора ліцею, увечері в підвалі було до 80 чоловік. Ночували і діти, і дорослі, і старенькі. Чоловіки чергували надворі, спостерігали за ситуацією.
«За рахунок того, що приміщення було повністю заповнено людьми, у ньому було дуже тепло. Потім ми дали людям генератор. Вони там почасово вмикали світло. Електроенергії на той час вже не було, – говорить Василь Славич, – В принципі всім цим займалися самі люди. Деякі тут і їли. Бігали вдень додому, щоб приготувати їжу. Централізованої команди та вказівок не було. Ми надали все, що могли: і матраци шкільні, і ліжка, і парти. Вже через пів місяця частина людей перейшла в дитячий садочок. Тому що там кращі були кращі умови. У мене вдома є підвал, тому до школи я приїздив лише вдень, аби дізнатися, що потрібно людям, чим ще можу допомогти. Здебільшого люди просили привезти ковдри та покривала».
Сьогодні існує потреба у ремонті підвального приміщення школи.
«Хочеться привести його в нормальний естетичний вигляд. Ще до повномасштабного вторгнення була мова про те, аби перенести сюди біотуалет з ринкової площі. Думаю, що скоро так і зробимо. Завжди потрібні генератори, каністри для води, вуличні рукомийники, ліхтарі, рушники, ковдри. Для приготування їжі – індукційні плити. Нещодавно нам фонд Притули дещо привіз. Більше для облаштування Пункту Незламності, але в принципі дещо можна використовувати і для сховища», – ділиться директор ліцею.
«Сказали, що можуть охорону поставити»
Поступово в селах громади почалося зароджуватися волонтерство. Хтось ділився своїми запасами та молочною продукцією з сусідами, дехто привозив із птахофабрики яйця та курей (через заборону завозу кормів для птиці, керівництво вимушено було припинити роботу підприємства та вивезти все поголів’я), найсміливіші завозили з міста через блок пости ворога хліб та інші продукти.
Запитуючи у місцевих про людей, які волонтерили в окупації, більшість відразу називає ім’я Євгенії Афанасіївни.
«Якось приїхав пастир баптистської церкви з водієм провідати мене, розповідає волонтерка, – Вони знали, що мій син Костя поїхав, відвіз сім’ю і залишився воювати. Запропонували привозити хліб, аби я роздавала його людям. Я цим ніколи не займалася. Мені було страшно. Пастир сказав, давати по одній хлібині в руки, щоб кожному дісталося. Ніхто не знав, скільки людей залишилося, скільки потрібно хліба. А я ще дуже погано знаю людей, не знаю скільки осіб у кого в родині, але згодилася. Почали возити. Відразу було спокійно. А потім різне було… Було, що люди брали у мене і продавали, і на самогон міняли. Було, що натовп ледь машину не перевернув, водій тоді закрив машину. Говорили з людьми, пояснювали. Хліб привозили три рази на тиждень. Пізніше привозили продукти – борошно, цукор, горох”.
Волонтерство поряд із ворогом – ризикована справа. Євгенія Афанасіївна згадує випадок, коли потрапила на очі кадирівцям:
«До мене щойно хліб завезли. Стоять два БТРи біля танку і два біля мосту в мою сторону повернуті. Можливо це і не до мене, але я боялася. Мені треба роздавати, люди чекають. Я пішла до танку, до старшого. Казали, що в деяких місцях, коли гуманітарку роздавали, то вони по натовпу стріляють. Я цього боялася. Казала, щоб люди не стояли. Підійшла, стоїть такий зарозумілий військовий, наче і не хотів розмовляти. Запитала, чи можна хліб роздати. Що мені залишалося робити?.. Сказав, що можна. Пропонував охорону поставити. Я відмовилася. Сказала людям, аби по одному підходили. Відразу після деокупації привозили продуктові набори. Зараз із міста не привозять, через обстріли люди бояться навіть на вулицю вийти. Ще привозили продукти з різних міст України. Наша церква дружить із багатьма церквами. Обіцяють ще приїхати. Як вийде. Зараз важко щось планувати”.
“Надішлю мамі аби вона бачила, як я воюю”
В ніч із 23 на 24 березня територію громади вперше вкрило ворожими нерозірваними (як тоді подумали люди) снарядами. На даний час місця прильотів обстежено спеціалістами ДСНС, «снаряди» виявилися безпечними. Першу ніч із «прильотами» місцеві запам’ятають на все життя.
“Кінець березня. Ніч. Грохіт. Ліжко сина перепригнуло з одного боку кімнати в інший. Вранці мама вийшла в туалет, близько п’ятої, побачила, що воно торчить, – розповідає місцевий житель Микола Тихолоз, – Подзвонили Шабельнікову (інспектор з питань громадської безпеки сільської ради). Він сказав, звернутися до кацапів. Тоді вони вже були на території села. А кацапи сказали, що воно вам не заважає – йдіть подалі. Нехай торчить. Неодноразово вони приходили фотографуватися зі снарядом. Останнього разу, я вже психонув і запитав, звідки вони знають про нього. Виявилося, що це сусіди сказали. Прийшли, запитали, чи можна подивитися. Зайшло чоловік 15 військових. Зробили селфі. Один каже, що надішле мамі, аби вона бачила, як він воює. Я тоді був у шоці. Пофоткалися і пішли. Сказали, що коли все закінчиться, то вони викопають. Після деокупації приїхали представники ДСНС, сказали, що все нормально, він без заряду. Сказали, що Смерч і що можна зробити з нього буржуйку чи здати на металобрухт. Тоді в село прилетіло 11 штук. Думаю зрізати верхню частину, а інше закопати”.
“У них були списки людей”
За весь час окупації громада бачила різних представників ворожої армії. Тут були і буряти, і ДНР\ЛНРівці, і росгвардійці, і кадирівці. Зі слів місцевих, найогидніше себе поводили ДНР/ЛНРівці, наче намагалися показати свою перевагу.
Поступове зникнення українських товарів на полицях магазинів, зменшення цінності гривні відносно рубля, збільшення кількості військових рф на території сіл громади, видача російської гуманітарки та соціальних виплат, отримання деякими жителями російських паспортів, поява «нової влади» у вигляді старости та гауляйтера – все це неабияк емоційно давило на людей.
“У нас є місцева група у вайбер. І там люди відразу писали, коли і скільки заїжджало, багато, чи ні… У мене троє дітей. Двоє із них шкільного віку, вони навчаються. Нам забороняли навчатися онлайн в українській школі. Тому я відразу реагувала. Боялася. Ховали підручники, всі зошити, видаляли гугл-клас. Боялися, що вони зайдуть і будуть перевіряти, – згадує випробування в окупації місцева мешканка, яка попросила не розголошувати її ім’я, – Щоб нічого не зробили, бо по новинах дивишся – жах: будуть катувати, в підвали завезуть. Один раз прийшли до нас, але такого обшуку не було. Я сказала, що я багатодітна мати, у мене троє дітей… Вони сказали, що не заходитимуть, аби не лякати дітей, сказали винести документи. Діти злякалися, заховалися. Було видно, що вони когось шукають, у них були списки. Вони мене дуже розпитували про конкретну людину. Думали, що це мій чоловік. Сказали показати документи чоловіка. Він якраз поїхав у місто. Документи забрав із собою. Тоді вони почали питати, які дані чоловіка у свідоцтві про народження дітей. Пішли до сусіда, були там більше пів години».
У страхові музичан тримала не лише постійна присутність російських військових, а й ворожа техніка та авіація.
“Пам’ятаю, як вперше почула як летить винищувач, – продовжує нашу розмову багатодітна мама, – Я не знала, що це. Був обід. Я саме поклала дитину спати. Донечці два роки. А два моїх хлопчика були на вулиці. І чую, щось наближається. Чую такий страшний звук. Не знала, що це, не мала навіть уявлення. Думала, що це якась ракета і мій будинок рознесе. Накрила собою дитину. А сама ж переживаю, що хлопчики на вулиці. Я не могла ж розірватися. Було так страшно. Не знала, що робити. Мені стало погано від нервів, почався розлад шлунку. Мене почало нудити. Далі почула, як над будинком щось пронеслося. Це вперше ми таке почули. Потім я побігла надвір до дітей. Хлопчики кричали, що то був винищувач і вони думали, що він задіне наш будинок. Потім ми такі звуки чули регулярно. Але до цих звуків звикнути неможливо. Слава Богу, що нас так пронесло. Слава Богу, що нас Бог любить і береже!”
“Патріотив трішки”
Далі були довгі дні в очікуванні визволення, радість від прильотів по ворожих позиціях, страх від чергових обшуків та постійні емоційні гойдалки. Але ніщо не могло похитнути віру у перемогу. Хто як міг тримав українське небо над громадою: донатили на ЗСУ, передавали координати розташування ворога, робили патріотичні написи в центрі Музиківки та періодично знімали прапор рф із будівлі сільської ради. Неодноразово представники «нової влади» намагалися знайти тих, хто знімав «аквафреш», влаштовуючи подворові обходи, б’ючи хлопців та погрожуючи встановити розтяжки на балконі сільської ради. Сміливцем, який знімав російський трикорол, виявився місцевий 26-річний чоловік. Він погодився розповісти нам про свій героїзм без розголошення прізвища та ім’я:
– Я служив в українській армії. Відчував, що повинен це зробити. Патріот. Було страшно. Автоматами били. І не раз. Один раз вийшов у центр села, у мене перевірили документи і попав. Показали пальцем, щоб підійшов до них. Вони не знали мене в обличчя. Подивилися документи і сказали, що я попався. Побачили прізвище. Вони вже знали, що це робив я. У нас є такі люди, які здавали. Завели мене в кабінет голови і побили. Один раз на флагштоці обрубав, один раз на будинку сільського голови, коли в ньому вже жили фсбшники. Акуратненько. Ну ще і на сільській раді. Думаю, що знімав не один я. Але я не знаю, хто ще. У мене навіть відео було, як я знімаю трос, але я розбив телефон. Патріотив трішки. Ще кричав на танку: ЗСУ – сила! Колаборанти виходьте!”. Прямо вдень кричав.
«Веселі» пологи
Життя і добро завжди перемагає смерть та зло. Тому доказом є народження хлопчика в місцевій амбулаторії під час окупації.
«Початок березня. Був дуже поганий мобільний зв’язок. Мені зателефонувала Тетяна Лукічова – фельдшер швидкої допомоги. Вона сказала, що приїхала вагітна зі Східного, в якої почалися перейми. Це було близько 23.30, – розповідає клінічний лаборант місцевої амбулаторії Катерина Зощук (на фото вгорі), – До мене додому прийшли наші хлопці, які слідкували за порядком в селі. Провели мене до амбулаторії. Тут вже були наші односельці: Тетяна (працює в обласній лікарні, акушер) та Артем (лікар-гінеколог з першого пологового). Вони відгукнулися, прийшли. В маніпуляційному кабінеті ми організували пологовий зал. Ми знали, що в цьому місяці будуть породіллі, трішки готували приміщення та морально готувалися самі. Але надіялися, що до пологів не дійде. Та сталося, як сталося. Дівчину привезли через поля. Коли я прийшла, то вона вже була в переймах. Не було світла, не було тепла. Дістали генератор, який дуже довго не могли підключити. Хлопці по літрі зносили бензин аби запустити цей генератор. Добре, що ми до такої ситуації готувалися. У нас був стерильний матеріал, інструменти, медикаменти, якими можна було користуватися. Дівчину підключили до системи. Пологи були дуже професійні. Фельдшер швидкої навіть принесла м’яч для фітнесу. Наче у справжньому пологовому будинку. А по факту, це все було в сільській амбулаторії. Дівчинка молодець. Добре трималася. Перша вагітність. Без патологій. Пологи почалися на кілька днів раніше терміну. Вони повинні були поїхати в місто, але не встигли. А в цей час в Херсон вже не пускали. Військових рф в селі ще не було, але пост біля села вже був. Вночі точно не випускали. Зовсім. Бензину було дуже мало. Пологи приймалися майже весь час при церковних свічках. Свічки горіли, дівчина в переймах, бідна терпіла, але народжувала. В коридорі були батьки та чоловік. А потім почали дуже обстрілювати. Один із перших, дуже сильних артобстрілів. Ми сиділи в коридорі. Закривали голови руками. Здавалося, що літало над головою. І в цей час народився хлопчик – Ігор Олегович. В лабораторії ще були реактиви, і ми навіть змогли дізнатися групу крові дитини, виписали бірку. Зранку Любов Кобря – сімейна лікарка, прийняла дитину, обстежила, зважила, поміряла, дала рекомендації. Хлопчик народився міцний, хороший, 4200. Години через чотири після пологів приїхали родичі, забрали новонародженого та батьків, поїхали полями назад на Східне. Десь через місяць після пологів молода родина виїхала з області. Ніхто не знав, як пройдуть пологи. Але дуже багато людей допомагало. Не знаю, де хлопці брали бензин, але по літрі заливали кожен раз. Включили генератор, коли вже дитинка народилася, аби хоч трішки було тепла. Березень місяць, холодно. Отакі були «веселі» пологи».
Музиківка оговтується від окупації
Наразі громаду вже більше місяця деокуповано. 11 листопада офіційно можна вважати днем звільнення Музиківки. Жителі поступово приходять до тями після пережитого. В селах є газ, відновлено електропостачання, працює мобільний зв’язок, налагоджується робота з виплати пенсій та соціальних виплат, люди повертаються додому з інших областей. 14 грудня призначено голову Музиківської сільської військової адміністрації.
Неабияку роль у відродженні громади зараз відіграють волонтери, фонди та міжнародні організації, які приїздять в села з гуманітарними місіями. Починаючи з 17 листопада Музиківська ТГ отримала вже більше 100 тонн гуманітарної допомоги, її приймають, фасують та роздають на базі ЦНАПу у центральній садибі.
Про роботу у гуманітарному штабі розповів депутат сільської ради Геннадій Пилипчук:
– Почала приходити гуманітарка в село і постало питання, як її нормально ділити. До мене прийшла депутат Наталя Компаніченко. Запропонувала зустрітися усім депутатам і взяти на себе повноваження розподілу гуманітарної допомоги. Спочатку було нелегко. Є різні гуманітарні допомоги, треба по-різному розподіляти, є адресні, є об’ємні. Розбиралися… і потім вийшли на певний порядок її видачі.
Коли у громаду почався завіз дров, ми в першу чергу давали їх тим, в кого немає газу. Є таке село Висунці. Там зовсім просто. Там взагалі немає газу. Всі у рівних умовах. Там всі отримали по 1 м3. Далі отримує село Мірошниківка і дальні краї нашого села. Пробували давати по 2 м3. Але дров мало, а покрити хочеться всі села. Найгірше – це розподілення дров. Не сипуче, не кілограми, не зрозуміло як його ділити. Зараз починаємо привозити людям, рідні яких служать в ЗСУ. Дрова привозимо з Херсону. Є проблема з машинами та паливом. Домовилися з місцевими хлопцями, які мають техніку – Камази. Дуже хороші хлопці, які вантажать по дощу, по морозу… Вийшли на те, що в Камазі 8 м3, ділимо на 8 дворів. У Музиківку (та Мірошниківку) вже привезли 5 Камазів та 4 – на Висунці. Це дуже мало… Попит перевищує пропозицію в 5 разів. Я вже набрася ворогів по селу. Але то нічого. Пізніше підходять, ми миримося та ще більшими друзями стаємо. Хочемо аби нам давали 2-3 вагони в тиждень і ми покрили б усі села. Скільки будуть давать – будемо брать. Відмовлятися не будемо. Ми досить непогано себе зарекомендували. Швидко загружаємо та забираємо з місця видачі. Ми стараємося…
«Заговорена» громада
Часто волонтери дивуються мінімальним руйнаціям, які зазнала громада та відвозять допомогу більш постраждалим селам. Неодноразово від самих місцевих можна почути, що їх громаду береже якась вища сила. Тут люди пережили багато. Були й поранення, й смерті, але факт залишається фактом – більшість прильотів ворожих снарядів припадали на городи або поля.
Цікавий випадок, коли нерозірваний снаряд потрапив між газовою трубою та бетонним парканом не задівши їх, а відстань між ними не більше 1,2 м. Є випадки, коли чи то й справді чудо, чи просто безтолковість військових рф, врятувала людей від «підвалу», коли ті вже у глибокій окупації ховали у себе вдома українські прапори та українську гуманітарну допомогу.
Дехто вважає, що громаду рятує вдале розташування в низині. Місцеві ж вірять у силу намоленого місця – Свято-Покровського чоловічого монастиря. Недаремно День села тут святкують 14 жовтня, на Покрову та День захисників і захисниць України. А деякі просто кажуть, що громаду «заговорено». Віримо відразу у три версії, нехай і надалі громада буде під покровом Пресвятої Богородиці.
Тетяна Трибушна
Матеріал підготовлений за підтримки Херсонського обласного благодійного фонду “Об’єднання” та чеської організації NESEHNUTÍ.