Звичайна робота в екстремальних умовах – як працювали Музиківські медики в окупації

З початком війни та окупації життя села Музиківки на якийсь час ніби призупинилося. Однак люди не переставали хворіти та як завжди  потребували медичної допомоги.  Про роботу медиків у окупації, телемедицину та надання невідкладної допомоги поговорили з працівниками музиківської амбулаторії.

Ми проклинали їх поглядами…

Враженнями про життя та роботу в окупації ділиться Олена Цокол – старша медична сестра Музиківської амбулаторії.

У перший день війни, попри директиву керівництва сидіти вдома й чекати подальших вказівок, Олена та її колежанки вийшли на роботу. Як не дивно, в амбулаторії вже чатували пацієнти, які прийшли за електронними направленнями. Раніше цього зробити було не можна, через ковідний карантин.

У селі на той час не було світла, було холодно, але ми приходили й чергували кожного дня зі швидкою допомогою, раптом щось трапиться, раптом прийдуть до нас люди, – згадує пані Олена.

На випадок, якщо до закладу можуть привезти поранених військових ЗСУ, працівники завчасно перенесли медикаменти першої допомоги та перев’язувальний матеріал до одного з кабінетів, щоби за необхідності все було під рукою.

Але село захопили, і першими до амбулаторії завітали військові ДНР. 

Вони одразу вигребли всі медикаменти, але сімейна лікарка не побоялася домогтися, щоби вони залишили бодай щось для лікування людей. І тоді окупанти залишили одну розірвану сумку з медикаментами.

У подальшому мешканці почали залишати село, виїздили й медичні працівники.

Відтоді амбулаторія працює без лікарів. Але контакт з фахівцями, які  перебувають поза межами Музиківки, вдалося налагодити завдяки телемедицині. 

Нам так пощастило, що навіть за відсутності мобільного зв'язку був інтернет, і ми зв'язувалися з нашими лікарями й так лікували людей. Вони й зараз постійно з нами на зв'язку, онлайн-консультації проводяться й досі.

З ліками медикам здебільшого допомагали волонтери. Медикаменти доставляли путівцями на приватному транспорті, щоби не світити медичне авто, яке стояло зачинене в гаражі.

Пані Олена розповідає, що іноді волонтерам доводилося ховатися за амбулаторією і швидко у вікна передавати коробки з ліками, бо біля центрального входу з'явилися російські солдати.

Ми весь час були з ліками, нам весь час щось передавали посилками. Не було такого, щоби ми були взагалі без нічого. Ми стали аптекою,  видавали інсуліни, видавали пігулки. Лікували.

Загалом окупантів більше цікавили магазини, де можна було взяти цигарки та алкоголь. Вони напивалися, п'яними їздили по селу на танках. Поводилися неадекватно. Крали все підряд, навіть кабель від інтернету різали, щоби забрати додому. А ще їм вистачало нахабства видавати награбоване з українських фур за свою гуманітарну допомогу.

Ми  проклинали їх очима, не могли вголос сказати. І коли прийшли наші, стало легко дихати. Я можу сказати все, що хочу. В нашій країні я можу сказати все, що хочу. І мені за це нічого не буде.

Це була звичайна робота 

Приїхали російські військові з автоматами, зайшли на швидку та й сказали – поїхали, нашому солдатові погано. 

Медсестра Руслана Цюрко розповідає, як одного разу окупанти забрали автомобіль швидкої разом з її батьком – водієм, та з черговою фельдшеркою, і впродовж дня ганяли по місту та області. Зв’язку з екіпажем не було, тож ніхто не міг передбачити, чи повернуться колеги живими.

Як потім стало відомо, спочатку швидка приїхала на консервний завод при в'їзді в село, де було розташування росіян. Фельдшерка поміряла тиск хворого рашиста, сатурацію та пульс і припустила, що в нього пневмонія. Окупанти завантажили його до машини та швидку погнали далі до найближчої лікарні.

Ось як описує цю поїздку водій швидкої Олександр Петрович:

Вони були озброєні, тож відмовитися ми не могли. Вони більше боялися, ніж ми, боялися, що ми їх десь не туди привеземо. 

Олександр Петрович розповідає, що швидку затримували на кожному блокпості, тому що російські військові донецьких за своїх не сприймали. У жодній херсонській лікарні їхнього військового теж не залишили.  Довелося їхати далі, аж у Чорнобаївку, де було головне розташування  окупантів і начебто був їхній шпиталь. Але ДНРвців вигнали й звідти.

Ми його привезли назад, бо там сказали, що він хотів злиняти зі служби, та й усе, хоча здоровим він не видавався. Їх ніде не прийняли, бо вони нікому не потрібні, – констатує Олександр Петрович

Про побачене в Чорнобаївці він згадує: там було багато військових і техніки, зокрема, й розбитої після попередніх обстрілів ЗСУ. Тож чоловік здогадався, що цивільним перебувати там заборонено. 

Попри те, що сам Олександр Петрович запевняє – ні на мить не сумнівався в тому, що повернеться додому, його донька згадує, що він тоді дуже сильно перенервував, а фельдшерка взагалі пішла на лікарняний.

Над амбулаторією довго висів жовто-блакитний прапор

Про роботу швидкої розповідає Олена Яківна Кухта.

Олена Яківна працює в Музиківці  фельдшером швидкої допомоги вже 30 років. За її словами, коли окупували Музиківку, всі медики були на своїх робочих місцях. 

Ми виходили, працювали, тому що люди не переставали хворіти. 

Спочатку окупанти медпрацівників не чіпали, а потім одного дня заявилося вісім чи дев’ять чоловіків з автоматами. На чергуванні крім Олени Яківни на той момент був водій швидкої та сімейна лікарка Любов Кобря. 

Ми всі встали. Вони нам кажуть: "Не бійтеся нас, ми не звірі, це ваші – звірі. Я кажу: "Чого це наші – звірі? На питання, що ви тут робите, відповідаю: “Обслуговуємо наших людей, які хворіють. “А поранені?” – уточнюють. Поранених поки що у нас не було, але якщо будуть, будемо обслуговувати поранених. 

Олена Яківна розповідає, що окупанти зазіхали на машину швидкої, але вона їм не підійшла, бо була пристосована тільки для одного хворого.

Шукали у гаражах зелений УАЗик, але не знайшли. 

Хотіли вони забрати машину в амбулаторії, але лікарка Любов Володимирівна не віддала цю машину. Утім, ця автівка їм теж не сподобалася, бо не всюди може проїхати.

Олена Яківна часто їздила на виклики велосипедом, каже, щоби зайвий раз не афішувати медичне авто.

А коли виїздила машиною, то швидку завжди зупиняли на блокпостах і переривали кожну шпаринку – шукали наркотики.

 Надалі робота ускладнилася тим, що возити хворих після комендантської години заборонили. 

Ми й пологи тут приймали без світла, без опалення. Флюс я розкривала, хоч я й не зубний лікар, але у хворого була температура 39, тож терміново треба було щось робити.  

Працювала швидка лише до 19-ї години, бувало таке, що вночі люди зверталися до фельдшерів додому. Наприклад, зі шлунковою кровотечею. Зазвичай таких пацієнтів везуть на Херсон, а як їхати було не можна, то капали всю ніч, щоби зупинити самотужки кровотечу й врятувати людині життя.

Зверталися до медиків і люди, які постраждали від окупантів. 

Прийшов хлопчина дуже сильно побитий, увесь синій був, я його відвезла в лікарню, у нього виявилося забиття нирок. Ще одного у нас побили дуже, бо знімали прапор постійно російський над сільрадою. Він там певно і дня не висів.  

Олена Яківна розповідає, що коли від працівників швидкої вимагали написати заяви працювати на Росію, всі разом відмовились. Сказали: “Або ми відразу йдемо додому, або працюємо, як раніше”.

В окупації у всіх був дуже пригнічений стан. Всі чекали на визволення, слухали свої радіоприймачі, щоби дізнаватися якісь новини з фронту.

У мене мамі 93 роки, вона сказала, що дочекається, коли Путін помре, і буде три дні танцювати, – ділиться Олена Яківна.

Ще вона згадує, що над амбулаторією довго висів жовто-блакитний прапор, коли вже ніде в селі ніякої символіки не було.
Дівчата прибрали й заховали його лише після чергових погроз окупантів, а щойно село було звільнене, повернули на місце. Сьогодні український прапор знову майорить над амбулаторією, як символ волі й незламності нашої країни.

 

P.S. Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).